Ну от. Це сталося. Допікалu-допікалu і… Загартували)) Вчора я провела мій перший сеанс “жорсtкої українізації”. Передаю мій діалог з касиром в Сільпо в Києві:
-Добрий дєнь. Вам нужен пакєт?
-Ні, але мені потрібне обслуговування українською мовою.
-Нєт. С вас 45 грівєн 75 копєєк.
-Я вас не розумію, будь-ласка українською.
-С вас 45 грівєн 75 копєєк.
-Будь ласка українською.
-(Мовчки повертає до мене монітор такий маленький, де написана сума).
– Ні, будь ласка українською.
-(Довго мовчить, потім почитає червоніти від вуха до вуха) – Ок, з вас 45 гривень 75 копійок.
-Прекрасно, от вам гроші.
Завіса. Вихожу з магазину і моя донька маленька обіймає мене і каже “я тебе люблю”.
Я здивувалась, бо розумію, що так вона мене хоче заспокоїти. І от тут до мене доходить, чому я здивувалась – я ж і не нервувалась. Зовсім. ВПЕРШЕ я була абсолютно спокійна. Мабуть саме це і відчув касир – я спокійна, але без української я звідти не піду.
Отакої, тож дякую всім, хто нас загартовує)) Я знала, що такий час для мене настане. І навіть якщо мене черговий раз колись ще таки допечуть, я вже маю особистий досвід спокійного і впевненого вumагання дотрuмання моїх мовнuх прав.
Отак! Чого і вам бажаю!))
Людмила Дзюбінська