«Це пздц! Криють з усього! Село горить! диви як бронік пробило!» … ну я вже навіть не питаю чи вдалось поїсти за день і коли вдається поспати. Вони їбшть 24/7. Під обстрілами. Без достатнього спорядження. На розбитих авто. Без нормального харчування, душу і сну. Але НІХТО з друзів-військових на нулі мені ще не нив. Знаєте на що скаржаться?
1. Коли не пускають воювати.
2. Коли нема чим воювати.
… а потім я повертаюсь в стрічку, де люди в сотнях км від фронту ниють як їм складно морально дивитись новини з війни. Як їм важко читати про загиблих. [а це вони навіть уявити не можуть реальних втрат]. Ниють на владу. На волонтерів. На війну. І в основному ниттям це все і завершується. Відмежовують себе від війни і від вирішення інших проблем, бо це .. «втомлює. А ще ж треба встигнути пожити».
І ці ж люди кілька тижнів тому активно постили оці картинки з бійцями з Азовсталі: «Будь сильним, як вони!»
Ага.Такі ніжні і вразливі, що аж не можу. Особливо дивує, коли війна навіть напряму не торкнулася. Від чого ви втомились? Чи ви вирішили втомлюватись за інших?
Сиджу оце і уявляю, як військові такі:«та блд, як нас заіб@ла ця війна, ми не в ресурсі воювати». І знімаються з позицій. Та ну. Не уявляю. І от на цьому моменті своє ниття зупинила.
Так, звісно, скаржитись як важко – це нормально. Як і нормально визнавати, що інші люди задовбують. Розчаровують. Сідають на голову. Використовують. Бісять. Що війна виснажує, новини добивають. Але ненормально здатись перед втомою і залишати напризволяще військових та земляків в окупації. Це ж не тільки їх війна.
Поний, виговорись, постраждай, але потім посилай усіх мудаків на х*й – і їбш далі.
Здатися ти не маєш права. Витримаєш. Вони ж там витримують.
Думка автора може не відображати думку редакції. Редакція не несе відповідальності за обґрунтованість і тлумачення думки автора, а сайт є лише носієм інформації.