“Доба без сну. Постійні обстріли. Стоїмо за селом у полі. Моторошно втомлені. Нерви на межі. Організм вимикається. Раптом шерех. Хтось наближається. Придивились – жінка у віці і щось несе в руках.
– “Хлопчики, рідні мої, я вам молочка свіжого несу – сказала вона.” Ми злякалися. Вона наблизилася. В руках пляшка молока.
– “Це додасть вам сил, сама зранку надоїла, для вас, для героїв наших, на вас тільки надія” – сказала вона і поставила сулію на землю не наближаючись. Я наблизився до неї.
– Синку, рідний, візьміть будь ласка, що можу – звернулася вона до мене.
На її очах пробивалися сльози. Я стояв здерев’янілий, ніби тіло залило свинцем. Від села майже нічого не залишилося від постійних обстрілів рашистів. Усі вже виїхали, як ми гадали. І тут вона стоїть і в очах сльози.
– А чому Ви не виїхали? Тут уже нікого немає, постійні обстріли.
– А якщо я поїду, хто ж вам молочка принесе? Ви ж мене не кинули? Ви ж тут і я буду з вами. Всю ніч молюся за вас, якщо Бог мене любить, то й вас збереже.
Я взяв сулію, відпив і передав іншим. Втому як рукою зняло. А всередині збиралася злість. Кожної безсонної ночі цієї прекрасної жінки. За її сльози. За її жертву нам. Ми її точно не зрадимо.
Слава Україні! Слава українському народові! Героям слава! І смерть усім нашим ворогам!
P.S. Цього дня ми просунулися вперед і витіснили ворога. Чесно – ненабагато, але і це вже добре. І я вірю, що це її молитви!”, – Станіслав Коваленко
Думка автора може не відображати думку редакції. Редакція не несе відповідальності за обґрунтованість і тлумачення думки автора, а сайт є лише носієм інформації.