«Колона везе Олега Куцина до Києва. Важко дивитись і усвідомлювати, що він не за кермом… Він так кермував, що ох! Людина дії та шаленого руху життєвого.
Якось багато років тому мій оператор вже відчинив двері і вистрибував з машини з переляку (ну в мене серце в п’яти теж тоді стало), коли Олег Куцин нас віз на вершину перевалу по грунтовці засніженій, і машина почала буксувати і давати назад, а ми над обривом. Я відкрити не могла двері, бо якраз з мого боку обрив. Він так дивувався, чого ви боїтесь, зі мною нічого не бійтеся, все буде добре!
А раз прямо за кермом мені читав абзац однієї книжки по темі нашої зйомки. Я знову серце в п’ятки, а він: ти чого?
Це було ще за років п’ять шість до 14-го року, але вже тоді він говорив, що війна неминуча.
То ж в 14 му створив добровольчу чоту “Карпатська січ” і понеслось. Коли війна перейшла в фактично заморожену стадію, поїхав назад займатися партійними справами.
В жовтні минулого року, коли записувала на ході захисників України, сказав, що ми готуємось, бо Росія хоче і готується до війни.
Коли закінчиться війна, наші серця будуть спустошені і розбиті. Поки Росія втрачає багато заліза, ми втрачаємо героїв. Такою, ТАКОЮ ціною ми відстоюємо незалежність. Але знаю, що Олег вважав, що іншої ціни не може бути», – згадує Мар’яна П’єцух.